![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
(З коменту)
Днина, знов чиясь днина. Мерехтять дні, немов кілки загорожі вздовж залізничної колії, коли ти хитав собі головою, важкою від порожніх думок, похитував в унісон гойданню вагона, що воно видавалося ритмом життя. Аж раптом підвів очі — х-хах!.. Щось майнуло, і за першої миті ще відбилися в очах вертикалі, та тієї ж секунди змазалися в стрічку та вже зникли позаду. А впере... впере... впере.. та ні, ні, ні, не встигає око, і щось близьке пролітає, ссипається в леті назад, повз, в нікуди. Лишається непізнаним, не торкнутим, не погладженим, не царапнутим розгубленими очами. І лише поле дається у формі, і навіть вже набридає, воно одне й те саме, куди не їдь, неначе підставне, наче монтаж, шпалери, що перекривають шибку. Те поле немов обертається, точніше, вдає, що ти обертаєшся довколо далекого, але досяжного центру. Та ти не перший день в дорозі, ти їздив в прямому і в зворотньому, ти звик до тих примар. І дедалі краще розумієш: колія — то не коло, на ній ніколи не потрапиш у власні сліди, і деталі за склом раз у раз різні, але — нерозбірливі, стерті, розкатані, втерті в простір шаленим струменем руху. І роздивитися можна лише тріщинки й подряпини на дермантині ліворуч, але ти більше не можеш, не хочеш, не знаєш, як відвернути ся від нестримного лету лети, що запаморочливо вривається крізь вже запітнілі герметичні шибки розгойданого в зовсім іншому ритмі вагону.
no subject
no subject